15 лютого - День пам'яті жертв війн і миротворчих операцій

Згадаємо тих, хто воював за кордоном Вітчизни

Поставте скибку хліба на стакан

І голови схиліть в скорботі вічній

За тих, кого убив Афганістан,

Чиї він душі зранив і скалічив.

О, Україно! Ніжно пригорни

Усіх живих синів своїх, як мати,

Щоб ми уже не бачили війни,

Не чули щоб ніколи звук гармати.

 25 років минуло відтоді, як вивели з Афганістану радянські війська, але рани цієї війни кровоточать і досі. Не можуть матері забути загиблих та покалічених синів, а дружини та діти своїх чоловіків і батьків. Ми маємо знати про страшні події безглуздої афганської війни і пам'ятати, що і серед нас живуть люди, які в 20-30 років стали свідками й учасниками воєнних подій. І ми маємо пишатися їхньою мужністю, гегоїзмом, подвигом.

З метою патріотичного виховання молоді, в читальній залі нашої бібліотеки  була проведена година патріотичного виховання "У мужності немає віку, у подвигу немає кінця", де бібліотекар Нечеснюк О.О. розповіла нашим читачам про всі жахіття афганської війни, і за допомогою комп'ютерів було проведено показ документальних та художніх фільмів про ці події в історії нашої країни.

Також наші читачі мали можливість ознайомитись з переглядом літератури по даній темі "Пам'ять потрібна полеглим, увага - живим".

Правда про афганську війну... Вона різна. Здебільшого хвороблива і гірка. Афганська війна... брудна, ніким і нікому не оголошена... а хіба війни можуть бути чистими? Кожна із них несе смерть, інвалідність,одягає у смуток тисячі сердець, сповнена материнським довічним смутком і болем. У війни холодні очі. У війни свій відлік, своя безжалісна арифметика. Про це та про уроки, які ми повинні винести із цієї війни , йшлося в радіопередачі. яка прозвучала по місцевому радіомовленню"Час і досі не загоїв рану - цей одвічний біль Афганістану", яку підготувала і провела бібліотекар читальної зали Райчинець Н.Р.

 

 

І пам'ять ожива вогнем пекучих ран

Ніколи не забути нам тебе,Афганістан.

Від імені мами, що не діждалась сина,

Від імені дочасу посивілої дружини,

Від імені батька, що мовчки сумує,

Від імені сина твого вже, солдате,

Благаю, кричу я - війні вже повік не бувати.

Закінчилася десятилітня ніким і нікому не оголошена трагічна війна. Але в людській пам'яті вона буде жити довго, тому що її історія написана кров'ю солдат і сльозами жінок та матерів, обелісками з жерстяними зірочками та піснями, які увірвалися в наше життя фронтовим вітром.