четвер, 26 березня 2015 р.

27 березня - Всесвітній день театру


Визначні театри світу




З 1948 р. всі театри світу офіційно об'єднує під егідою ЮНЕСКО Міжнародний інститут театру (МІТ). Діяльність організації, відповідно до її статуту, повинна бути спрямована на зміцнення миру та дружби між народами й на розширення творчого співробітництва всіх театральних діячів світу.

1961 року у Відні на IX конгресі Міжнародного інституту театру при ЮНЕСКО був встановлений Міжнародний день театру, що відзначається щорічно 27 березня. Але цьому передувала довга історія становлення цього яскравого явища.

Слово «театр» походіть від грецького «theatron» — місце для видовищ, видовище. Театр — це рід мистецтва, а також будівля, призначена для представлення драматичних творів перед публікою.

Витоки сучасного театру як мистецтва можна знайти ще в давніх мисливських і сільськогосподарських забавах, а також у масових народних обрядах.

Давайте зробимо невеличкий екскурс в історію виникнення та розвитку театру й театрального мистецтва.







Індія


Найбільш ранні зразки театру з'явилися в Індії до нашої ери, там же був створений перший технічний посібник Нать яшастра. Це всеосяжне зведення наставлянь постановникам, акторам, драматургам і костюмерам.



Японія


Незважаючи на умовність манери виконання, в індійському театрі використовувалася певна кількість декорацій. Зразок безкомпромісної умовності дає японський театр Але (12— 14 ст.): дерев'яна сцена площею 1,7 кв. м., навіс на чотирьох опорах, довгий місток для виходу акторів і повна відсутність декорацій. На такій сцені демонструвалися вкрай стилізовані драми, в основному для витонченої публіки. На початку 17 ст. з'являється інший рід драми — театр Кабукі. Більш демократичний за своєю спрямованістю, він використовував довгу вузьку ігровий майданчик з обертовою сценою в центрі, численні надзвичайно реалістичні декорації та завісу. Унікальною рисою театру Кабукі є ханамити, тобто «квіткова стежка» — вузький поміст, що простягнувся від задніх рядів до сцени.



Китай


У китайському традиційному театрі, що виник близько 8 ст. та мав трикутну форму зі сценою, що видається в глядацьку залу, також панує умовність. Замість масок тут використовується, як і в Кабукі, грим. Сценічна дія задається чергою стандартизованих рухів. Подібний формалізм спостерігається й у Японії; в Індії ж велика увага приділяється системі жестів.



Давньогрецький театр


На противагу прямокутній дерев'яній сцені східного театру, в Афінах 5 ст. до н. є. (коли зароджувалися трагедія й так звана давня антична комедія) відповідна споруда мала форму відкритої кам'яної будівлі у вигляді «оркестри» (центрального кола), обрамленої ярусами рядів довжиною трохи більшою за півколо. Напроти них розташовувався подовгастий майданчик, обмежений позаду будівлею, що називалася скеною (звідси походить «сцена») і використовувалася для перевдягання акторів.

Спочатку в античному театрі, вочевидь, домінувала умовність. Як у трагедії, так і в комедії основним елементом був хор на орхестрі. Неодмінними складовими фривольних, пікантних і ліричних феєрій Аристофана (близько 450-385 до н. є.), як і трагедії, були танок і поетична декламація. Виконавці головних трагічних ролей носили стилізовані маски й високі головні убори (onkoi), що відповідали типажу; на ногах у них були котурни, взуття на дуже товстій підошві, що додавало акторам неприродної висоти (таке взуття стало символом трагедії на противагу сандаліям комедії), а їхні костюми відрізнялися як формалізованістю, так і багатством обробки. Безглуздо перекручені маски та смішне вульгарне вбрання комічних акторів надавали виставі фантастичного вигляду. Проте простежується поступовий рух у бік більшого реалізму. Трагедії Еврипіда (близько 484-406 рр. до н. є.) набагато ближчі до реальності, ніж твори його попередників Софокла й Есхіла (525-456 рр. до н. є.), давній хор перестав відігравати центральну роль. Наприкінці свого життя Аристофан, майстер давньої комедії, став свідком появи менш фантастичної «середньостатистичної комедії» (близько 375-325 рр. до н. є.), яку замінила ще більш близька до правди життя «нова аттична комедія» Менандра (342-291 рр. до н. є.).



Давньоримський театр


Незважаючи на помітно менший внесок Давнього Рима в розвиток драматичного мистецтва, саме він передав грецькі театральні традиції більш пізнім епохам. У давній Аттиці драма вийшла з релігійної церемонії та довго зберігала з нею тісний зв'язок, у Римі цей зв'язок цілком втрачається. Театральне дійство перетворюється на звичайний розважальний захід. Літературна драма ніколи не знала того розквіту, що був в Афінах, і зрештою, її витіснили гладіаторські бої та грубі, вульгарні видовища у виконанні мімів.

Єдине театральне нововведення Давнього Рима — амфітеатр, пристосований як для грандіозних видовищ (як навмахія, коли арена затоплялася й розігрувалися потішні морські бої), так і для імпровізованих мімічних фарсів (коли в центрі арени встановлювалися дерев'яні підмостки). Із занепадом та загибеллю Римської імперії мистецтво практично цілком зникає.



Європейський театр





В X ст. у церковній католицькій службі з'являються зачатки нового театру. Перші примітивні релігійні драми співалися або переказувалися латиною священиками в самій церкві, у нефі. Незабаром церковна влада заборонила священикам брати участь у подібних виставах і проводити їх у церквах. Однак ця заборона лише сприяла розвитку нової драми. Вистави перемістилися на вулицю та швидко розсунули свої рамки, охопивши весь сюжет Біблії у вигляді зібрання 40-50 п'єсок (циклів містерій). Містерії розігрувалися перед численною аудиторією під час щорічних свят. Хоча вистави влаштовувалися безпосередньо на вулиці, лише на великі свята й не мали постійної сцени, було вигадано безліч вражаючих ефектів: зірки та хмари, феєрверки, ангели, які спускаються з небес тощо.

В XV ст. зріс суспільний інтерес до драматичних видовищ, що привело до появи перших професіоналів на сцені. Громіздкі містерії забулися, і поступово виробився репертуар з коротких фарсів, інтерлюдій і мораліте. Учасники перших невеликих труп були здебільшого бродячими акторами, іноді вони працювали й у приміщеннях (найімовірніше, у харчевнях).

На початку XVI ст. театр активно займається пошуком нових форм, що було викликано бажанням гуманістів пристосувати античну сцену до нових умов, потребою знаті у видовищах і живим інтересом митців-оформлювачів сцени до проблем перспективи.

Інтерес до драматичного мистецтва спостерігався не тільки в аристократичних колах, але й серед простого народу. В усіх акторських колективах жіночі ролі виконували хлопчики. До речі, театральні трупи хлопчиків мали надзвичайний успіх, відбираючи « хліб » у дорослих акторів.







Поступово виникає культ, приватних театрів, що збирали еліту. Вплив приватного театру був дуже великий. Але заборона на всі види акторської діяльності (1642 р.) поклала кінець приватному театру.

До 1770-х рр. актори користувалися лише обмеженою кількістю сучасних костюмів поза залежністю від історичного періоду, до якого відносилася дія. З часом керівники деяких театрів намагалися привести сценічні костюми у відповідність із зображуваною епохою, однак це торкнулося тільки акторів - чоловіків, оскільки акторки навідріз відмовлялися вдягатися в що-небудь, крім наймодніших нарядів у сезоні.

У континентальній Європі XVIII ст. видовищність і розмаїтість декорацій були відмітною рисою оперних театрів, що стали культовим місцем модної публіки. Художники, уловивши зростаючий суспільний інтерес до опери, заходилися енергійно освоювати цю нову форму драми, що відкривала перед ними нові можливості. Починають виникати оперні театри.

Театр усе більше ставав чисто комерційним закладом. В Англії та США виникає ще одне важливе явище в житті театру — гастролі. Спектаклі давалися в місцевих театрах, знятих на короткий термін, тому не дивно, що багато які з них стали лише приміщеннями, час від часу орендованими заїжджими трупами. Коли на початку XX ст. стало популярним кіно, чимало театрів перетворилися на кінотеатри або були знесені.

Початок XIX ст. ознаменувався розквітом романтизму, і разом з ним почалося захоплення вірогідністю в оформленні спектаклів і більшою видовищністю. Якийсь час «реалізм» мав на увазі виведення на сцену реальних об'єктів, таких, як екіпаж на вулиці. З 1840 р. почали використовувати павільйон — декорацію, що змінила набір мальованих на полотні імітацій і являла собою інтер'єр у трьох солідних стінах, куди актори входили через справжні двері. Подібних трансформацій зазнало й художнє оформлення сцен на природі, і замість мальованих декорацій з'явилися тривимірні скелі та справжні (або бутафорські) гілки й дерева.






Сьогодні театр здобув унікальні технічні можливості. Він справді вражає яскравістю костюмів (що навіть в найдрібніших деталях відбивають епоху, до якої відноситься дія вистави), видовищністю різноманітних декорацій, багатством звукового оформлення тощо. Але він змінюється, вдосконалюється і якісно — це стосується режисерських постановок і гри акторів: на сцені ставляться й розв'язуються глобальні, загальнолюдські проблеми сучасності та психологічні питання. Режисери звертаються як до творів найдавніших митців, так і до найсучасніших надбань людства, акторські трупи подорожують країнами, збагачуючи свій досвід, набуваючи нових знань та майстерності.

Змінюється життя, але театр, як і раніше, будить добрі почуття, піднімає людину над буденністю, сприяє гуманізації суспільства. І сьогодні Міжнародний день театру — це не просто професійне свято майстрів сцени, це справжнє свято мільйонів глядачів.

В нашій бібліотеці до Всесвітнього дня театру відбулась інтернет-подорож для наших користувачів під назвою "Визначні театри світу". Де бібліотекарі читальної зали за допомогою Інтернету  ознайомили наших відвідувачів з найзнаменитішими театрами світу. Ще дарували напам'ять нашим читачам буклет, створений нами, до цього визначного дня.














              

четвер, 5 березня 2015 р.

Календар літературних і пам'ятних дат. Березень 2015.

"Максим Рильський - сучасникам"
(9 березня 2015 року - 120 років
з дня народження)
 
 

Максим Тадейович Рильський (український поет, перекладач, публіцист, громадський діяч) народився 19 березня 1895 року в Києві. Його батько, етнограф, громадський діяч і публіцист Рильський Тадей Розеславович, був сином багатого польського пана Розеслава Рильського й княжни Трубецької. Один з предків Рильських у XVII столітті був київським міським писарем. Дід був учнем базиліянської школи і під час взяття Умані гайдамаками у 1768 році ледве не був страчений. Мати Максима Рильського, Меланія Федорівна, була простою селянкою з села Романівки (нині Попільнянського району Житомирської області). 1902 року помер його батько, і родина переїхала з Києва в Романівку. Максим спершу навчався в домашніх умовах, потім у приватній гімназії в Києві.
  

Змалку познайомився з композитором М. Лисенком, етнографом, дослідником і збирачем українських народних дум та пісень Д. Ревуцьким, актором і режисером П. Саксаганським, етнографом та фольклористом О. Русовим, які справили на нього великий вплив. Деякий час він жив і виховувався в родинах М. Лисенка та О. Русова. Після приватної гімназії Рильський у 1915 — 1918 роках навчався на медичному факультеті Київського університету Св. Володимира, потім на історико-філологічному факультеті Народного університету в Києві, заснованому за гетьмана Павла Скоропадського, але жодного з них не закінчив. Займався самоосвітою, вивченням мов, музикою. З 1919 до 1929 року вчителював у селі, зокрема й у Романівці, а також у київській залізничній школі, на робітфаці Київського університету та в Українському інституті лінгвістичної освіти.
  
Pильський почав писати рано, перший його вірш надруковано 1907, перша юнацька збірка поезій «На білих островах» вийшла 1910 року. Першою вже зрілою, що визначила появу видатного поета, була збірка «Під осінніми зорями» (1918, перевидана у понад пал. скороченому вигляді 1926).
       У 1920-х роках вийшло десять книжок поезій, серед яких «Синя далечінь» (1922), «Поеми» (1925), «Крізь бурю і сніг» (1925), «Тринадцята весна» (1926), «Гомін і відгомін», «Де сходяться дороги» (1929), та декілька книжок поетичних перекладів, зокрема 1927 року — переклад поеми Адама Міцкевича «Пан Тадеуш».
      
       Як і решта неокласиків, Рильський безпосередньо своєю творчістю не реагував на політичні події і протягом 1920-х років цілковито ізолювався від радянської дійсності, лише подеколи в одвертій формі (наприклад, у вірші «На світі є співучий Лянґедок») чи у вигляді іронічних «відступів» (як у «Чумаках» чи поемі «Сашко») виявляв обурення проти ідейно-політичної та літературної атмосфери, що панувала тоді. Така поведінка поета викликала гострі напади офіційної критики, що врешті закінчилося арештом НКВД у 1931 році, після чого він майже рік просидів у Лук'янівській тюрмі. Його товариші-неокласики М. Драй-Хмара, П. Филипович, М. Зеров були репресовані й загинули в концтаборах.
      
    
Після ув'язнення, з 1931 року творчість Рильського зазнає змін, і в збірці «Знак терезів» (1932) проголосив активне сприйняття радянської дійсності, завдяки чому він єдиний з неокласиків урятувався від сталінського терору і був зарахований до числа офіційних радянських поетів.
 
Його творчість поділилася на два річища — офіційне та ліричне, в останньому йому вдавалося створити незалежні від політики, суто мистецькі твори, які пережили його. У радянську добу Рильський написав тридцять п’ять книжок поезій, кращі серед яких — «Знак терезів» (1932), «Літо» (1936), «Україна», «Збір винограду» (1940), «Слово про рідну матір», «Троянди й виноград» (1957), «Голосіївська осінь», «Зимові записи» (1964); чотири книжки ліро-епічних поем, багато перекладів зі слов’янських та західноєвропейських літератур, наукові праці з мовознавства та літературознавства. 1943 року його обрано академіком. У 1944 — 1964 роках Максим Рильський був директором Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН України. 1960 року йому було присуджено Ленінську премію, у 1943, 1950 — Державну премію СРСР.
      
       Помер Максим Тадейович Рильський 24 липня 1964 року. Поховано його в Києві, на Байковому кладовищі.
 
"Паризький настрій"
(10 -20 березня - Французька весна в Умані)
 
 
Французька весна є національною та місцевою подією, що представляє сучасну французьку культуру в Умані.
 
"Поезія - це завжди неповторність, безсмертний дотик до душі"
(19 березня 2014 року - 85 років з дня народження Ліни Костенко)
 
 
Ліна Василівна Костенко народилася 19 березня 1930 р. у м. Ржищеві на Київщині в родині вчителів. 1936 р. родина переїхала до Києва, де Ліна закінчила школу на Куренівці і ще школяркою почала відвідувати літературну студію при журналі "Дніпро", який редагував Андрій Малишко. Ці скупі дані біографічної довідки стануть хвилюючими поетичними мотивами, коли авторка згодом розповість у віршах про біженські дороги воєнних років і про "балетну школу" замінюваного поля, по якому доводилося ходити, і про перший — написаний в окопі — вірш.
У 1946 р. опубліковані перші вірші Ліни. Дівчина поступила в Київський педагогічний інститут ім. М. Горького, але залишила його і поїхала навчатися в Московський літературний інститут ім. М. Горького, який закінчила 1956 р., а вже наступного року вийшла перша книжка її поезій "Проміння землі". Друга збірка "Вітрила" була опублікована у 1958 р., згодом — збірка "Мандрівки серця" у 1961 р. 1962 р. збірка "Зоряний інтеграл" була розсипана ідеологічною цензурою і світу не побачила. Потім поетичному слову Ліни Костенко було оголошено заборону, її твори не виходили окремими виданнями до 1977 р. Твори й навіть саме ім'я авторки зникли зі сторінок періодики. Поетеса писала "в шухляду". Це тоді були написані й "Берестечко", і "Маруся Чурай", і вірші, що склали книжки "Над берегами вічної ріки" та "Неповторність". У 1963 р. разом із А. Добровольським Ліна

Костенко створила сценарій фільму "Перевірте свої годинники". У 1965 р., коли почались арешти української інтелігенції, Ліна Костенко підписувала листи протесту, а коли у Львові судили В'ячеслава Чорновола та його друзів, вона була на процесі. 1969 р. Осип Зенкевич видав у діаспорі велику збірку "Поезії", до якої ввійшло все краще, створене на той час поетесою, зокрема поезії, які поширювалися у "самвидаві" через заборону комуністичною цензурою. Ще одна збірка "Княжа гора" була розсипана у 1972 р., що не було дивним, адже звучання поезій збірки було настільки сміливим для того часу, що не можна навіть уявити, що ці твори могли бути надрукованими. 1977 р. надрукована збірка Ліни Костенко "Над берегами вічної ріки", через два роки роман у віршах "Маруся Чурай", а у 1980 р. — збірка "Неповторність". 1987 р. вийшла збірка "Сад нетанучих скульптур". За роман у віршах "Маруся Чурай" та збірку "Неповторність" поетеса отримала Державну премію України імені Т.Г. Шевченка. Збірка "Вибране" побачила світ 1989 р. За книжку "Інкрустації", видану італійською мовою, Ліні Костенко 1994 р. присуджено премію Франческа Петрарки, якою Консорціум венеціанських видавців відзначає твори видатних письменників сучасності. 1998 р. у Торонто Світовий конгрес українців нагородив Ліну
 
Костенко найвищою своєю відзнакою — медаллю Святого Володимира. У 1999 р. був написаний історичний роман у віршах "Берестечко" і окремою брошурою видана лекція "Гуманітарна аура нації, або Дефект головного дзеркала", прочитана 1 вересня 1999 р. в Києво-Могилянській академії. 2000 р. Ліна Костенко стала першим лауреатом Міжнародної літературно-мистецької премії імені Олени Теліги. Під час Помаранчевої Революції поетеса була довіреною особою лідера опозиції Віктора Ющенка.
Прикметною рисою творчості поетеси є інтелектуалізм — рух, поезія, злети думки, яка осягає великі історичні простори, напружено шукаючи ключів до таємниць буття людини, нації, людства... Пошук цей нерідко пов'язаний з "інтенсивним переживанням культури", а не лише з безпосереднім спогляданням плину життя. Спілкування з великим культурним досвідом людства та його творцями, осмислення парадоксів історії, у школі якої сучасна людина далеко не завжди виглядає розумним учнем, загострюють відчуття дисгармонійності й невлаштованості світу наприкінці XX ст., яке в поезії Ліни Костенко постає як вельми драматичний акт у житті людської цивілізації. З подібних відчуттів та висновків виникають апокаліпсичні мотиви в її поезії. Але кінцева зупинка в цьому прямуванні до нелегких істин нашого драматичного часу — все ж не відчай та безнадія, а гостре жадання краси (досконалості), затишку, людяності, бажання пропекти байдужу свідомість, достукатися до розуму, пробудити людську гідність...

Ліна Костенко — одна з тих, хто не втратив людської гідності в часи випробувань, і її шістнадцятирічне мовчання не виглядало як слабкість чи компроміс з владою, бо свою позицію поетеса завжди виражала прямо і відкрито: її принциповість і прямота настільки лякали й дратували представників влади, що вони з величезним задоволенням у будь-який спосіб примусили б її мовчати. Але Ліна Костенко користувалась такою великою популярністю і любов'ю читачів, що чиновники просто боялись її чіпати.
Ліна Костенко останнім часом мріє писати вірші не з політичним забарвленням, а "малювати птиць срібним олівцем на лляному полотні".
Відомі твори:
"Берестечко"; "Вже почалось, мабуть, майбутнє"; "Віяло мадам Полетики"; "Виходжу в сад, він чорний і худий"; ;Дума про братів Не азовських"; "Життя іде, і все без коректур"; "Маруся Чурай"; "Моя любове"; "Мій перший вірш"; "Недумано, негадано"; "Пастораль"; "Розкажу тобі думку таємну"; "Світлий сонет"; "Сніг у Флоренції"; "Старенька жінка"; "Страшні слова, коли вони мовчать"; "Тут обелісків ціла рота"; "Українське альфреско"; "Умирають майстри"; "Чекаю дня, коли тобі скажу"; "Хай буде легко. Дотиком пера" .
 
21 березня - 120 років
з дня народження Іван Ле
 
 
Народився 9 (21 березня) 1895 року в селі Мойсинцях Золотоніського повіту Полтавської губернії в родині безземельного селянина. Батько трудився переважно грабарством. Матеріальні нестатки змушують восьмирічного хлопця піти на заробітки, — він пасе громадську худобу, згодом працює коногоном на руднику на Криворіжжі, грабарем, палітурником, покрівельником, теслярем, техніком на будівництві залізниці.
Вже з раннього дитинства виявилася його любов до літератури, бажання писати самому. Перші його дописи-фейлетони з'являються 1913 року в черкаській газеті «Приднепровье».
1915 року Івана Ле мобілізують до царської армії. Перебування на фронті Першої світової війни, спілкування, а потім і дружба з більшовиками вплинули на політичні погляди майбутнього письменника. Його обирають головою солдатського комітету.
Після демобілізації Іван Ле влітку 1918 року повернувся на Україну, брав участь у боротьбі проти гетьманців, денікінців, куркулів. Його обирають до складу ревкому, а потім до повітового виконкому в Золотоноші. З 1922 року Іван Ле в комуністичній партії.
У 1922 році його посилають на робітфак Київського політехнічного інституту, з наступного року він вчиться на факультеті інженерів будівництва шляхів. Згодом Іван Ле редагує газету «Київський політехнік», працює в редакції журналу «Комунар».
У кінці 20-х років жив і працював у Донбасі, редагував журнал «Забой» (зараз «Донбас»).
Іван Ле займає активну позицію в ідеологічній боротьбі проти «ворожих» концепцій в мистецтві, у ствердженні основоположних принципів радянської літератури.
Належав до літературних організацій «Жовтень», «Всеукраїнська спілка пролетарських письменників». Стає першим редактором «Літературної газети» (1927).
Типовий представник стилю соцреалізм. В центрі уваги Івана Ле — комуністи, комсомольці, робітники, незаможники. Серед них — Пилип Баранець («Новоявлена», 1925), Василь Машиністий («Трахтарь», 1926), Остап Залізний («Камінний Мірошник», 1928).
Помер в Києві 9 жовтня 1978 року. Похований на Байковому кладовищі (ділянка № 1; центральна алея).
 
 
 
 
 
 


 
 

Весна, весна, пора надій і мрій


Весна — пора надій. Це час, коли від сну прокидається не лише природа, а й наша душа. Вона подібно першому весняному квітці розквітає і перероджується. Ми відчуваємо величезний прилив сил і натхнення вершити великі справи. Нас уже не мучать холоду, ми не ховаємося під ковдру ночами.
Отже, з чого ж почати опис природи навесні. Звичайно ж, з першого місяця весни — досить мінливий і здатний іноді на сюрпризи у вигляді снігу і холодного вітру. Кожна пора року — по-своєму особливе і зима також хороша, але три місяці холоду діють на людину, втомлють її, і вона підсвідомо шукає тепла весняного сонця, блакитного неба і можливості заховати теплі речі в шафу. Коли ми розуміємо, що морози пішли в минуле і повернуться не скоро, а всюди починає пахнути весною, піднімається настрій.

Весна — пробудження всього живого,
 
повернення співочих птахів з далеких теплих країв, час нових надій і мрій. В повітрі поширюється солодкий запах квітів, в душі виникає приплив світлих почуттів. На перших кольорах, що тільки починають цвісти сидять бджоли. Подібно дитині хочеться радіти і пустувати під першими променями весняного сонця. Зима поступається весні, ночі стають теплішими, ківш Великої Ведмедиці розгортається по-весняному, в небі з’являються весняні сузір’я, сонце піднімається все вище над горизонтом, дні подовжуються.
Вранці в східній частині неба нас зустрічає весняні, червоні відблиски сонця. Все менше хмарних днів, хмари вже не нависають важкої пеленою над землею. Сніг починає танути, сірі відтінки води в річках і озерах починають відображати блакить небес, від чого стає радісно. Люди, прагнучи вдихнути цілющий весняний аромат, намагаються більше часу проводити на вулиці.
Птахи — перші вісники весни. Це вони приносять нам на своїх крилах весну. З приходом тепла в небі все більше ключів. Навіть вночі, блукаючи вулицями можна почути їх пташине спілкування з висоти. Зяблики, дрозди, горихвостки, сочевиці прилітають першими. Це їхні голоси ми чуємо в лісі, на луках і полях. Вони, як провідні співаки, починають весняні концерти. Найулюбленішою птахом у багатьох є соловей. Його гучні, незвичайні і різноманітні пісні зачаровують всіх. А як радують людське око перші весняні квіти: голубенькі проліски, ніжні проліски, лілова красуня хіндокса, розкішні гіацинти. Весна — дивовижний час року!
Бібліотекарі абонементу підготували для користувачів нашої бібліотеки виставку-настрій "Весна, весна, пора надій і мрій". Тут ви найдете цікаву літературу по даній темі.



 
 

 

середу, 4 березня 2015 р.

Тарас Шевченко - геній і пророк

"Ми чуємо тебе, Кобзарю, крізь століття"
 
 
В нашій бібліотеці вже стало доброю традицією щорічно проводити заходи до річниці з дня народження українського видатного поета, національного Пророка, Кобзаря Тараса Григоровича Шевченка.
Ось і цього року до нас на літературно-мистецький вечір "Ми чуємо тебе, Кобзарю, крізь століття", присвячений Велетню Духа - Тарасу Шевченку, завітали учні першого курсу УПАЛ на чолі з викладачем-методистом Старовойтовою Т.В. В залі знаходилася виставка-портрет "Тарас Шевченко - геній і пророк", яка підтримувала шевченковий дух протягом усього вечора. Захід проводили бібліотекарі Яковенко А.М. та Райчинець Н.Р. На нашому заході юнаки дізналися про життя і творчість великого генія, про його поетичну та мистецьку діяльність, про  патріотизм та любов до рідної неньки-України, про його боротьбу проти колонізації нашої країни російською імперією, проти царизму та кріпацтва. На вечорі звучали пісні на слова Т.Шевченка, його поетичні твори у виконанні сучасних українських артистів. Учні мали змогу подивитись відеоматеріали про Кобзаря, де відображено багатогранність таланту українського генія, переглянули мультфільм, який був створений українськими мультиплікаторами, на вірш Шевченка "Садок вишневий коло хати..."
На основі побаченого і почутого матеріалу, з учнями була проведена літературна гра "Найрозумніший". Журі нагородила команду-переможця почесною грамотою від нашої бібліотеки.
 
Пропонуємо Вашій увазі фотоматеріал даного заходу