Календар літературних і пам'ятних дат. Грудень.

Молодь і СНІД: серйозний погляд

(1 грудня - Міжнародний день боротьби зі СНІДом)

СНІД, або Синдром набутого імунодефіциту — важке інфекційне захворювання, спричинене вірусом імунодефіциту людини (ВІЛ), яке пошкоджує імунну систему людини, і таким чином знижує опірність організму проти будь-якого захворювання.
Під егідою Всесвітньої Організації Охорони Здоров'я діє міжнародна медична організація AIDS Care Education and Training з метою профілактики і турботи про людей хворих на СНІД у різних країнах Європи, Африки, Азії, Америки й Австралії.
Загальні відомості
 Синдром набутого імунодефіциту вперше було зафіксовано в США у 1983 році. Протягом двох місяців хворий помер. Сьогодні за добу у світі чотириста тисяч чоловік заражується цією хворобою. Збудником є вірус, що має вигляд спіральки у трикутній серцевині. Він носить назву ВІЛ (вірус імунодефіциту людини) і має три типи: ВІЛ 1 та ВІЛ 2, що є дуже поширеними у Західній Європі, та ВІЛ 3, на який страждають переважно американці та африканці. Вірус вражає Т-лімфоцити, що служать для його розмноження, та макрофаги, що розносять його по організму. Сам по собі СНІД не є смертельною хворобою, але функціонування його вірусу у організмі впливає на імунну систему так, що навіть проста нежить може призвести до смерті людини. ВІЛ руйнує Т-лімфоцити, і це призводить до втрати організмом захисних реакцій, в наслідок чого активізується так звана умовно-патогенна флора організму і різко підвищується ймовірність смертельних запалювань, уражень нервової системи, розвитку онкологічних захворювань. Джерелом інфекції є безпосередній носій ВІЛу. Зараження можливе лише при статевому контакті з інфікованим чи при кровообміні з ним. Якщо ВІЛ-інфікована жінка народжує дитину, то за останніми дослідженнями, ця дитина зовсім не обов'язково має бути носієм вірусу. При проведенні антиретровірусної терапії ризик передати вірус від матері до дитини знижується аж до 6 відсотків.

Під полиновою зорею

(14 грудня - день вшанування учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЄС)

Де була калина,
Там нап`ята буда...
На верху могили
Чорнобилю груда...

І димить Чорнобиль,
Заким запалає...
І "Вічную пам`ять"
Божий птах співає...
"Могила" (1857), Степан Руданський
 

Шановні ліквідатори аварії на Чорнобильській атомній електростанції!

Низький уклін Вам та велика вдячність за те, що ціною власного життя та здоров’я  Ви стали надійним щитом на захист не лише українського народу, а й усього людства від розбурханого, смертоносного атому. Ваша мужність, Ваш героїзм та самовідданість вражає та захоплює, стане прикладом наступним, врятованим Вами поколінням. Адже ціною власного життя та здоров’я без вагань та роздумів, ви ліквідовували наслідки аварії на Чорнобильській АЕС. Усвідомлюючи всю складність ситуації, нехтуючи власною безпекою, Ви ступили назустріч невидимому та не менш від цього страшному лиху, щоб зберегти життя мільйонів людей у нашій державі та на всій планеті.

9 грудня - 150 років з дня народження

 Б. Д.Грінченка

 Борис Грінченко був активним поетом, прозаїком, драматургом, перекладачем, літературним критиком. Відомий він і як мовознавець («Словарь української мови»), фольклорист та етнограф («Этнографические материалы, собранные в Черниговской й соседней с ней губерниях»), педагог, публіцист, організатор видавничої справи, бібліограф. Письменника шанували І. Франко, М. Коцюбинський, Леся Українка, П. Грабовський та інші видатні сучасники.
 Народився Борис Дмитрович Грінченко 9 грудня 1863р. на хуторі Вільховий Яр на Харківщині (тепер Сумської області) у збіднілій дворянській родині. У 1874 — 1879рр. він вчився у Харківській реальній школі, але з п'ятого класу був виключений за зв'язки з підпільною народницькою організацією. Після двомісячного ув'язнення Грінченко працює дрібним канцеляристом у Харківській казенній палаті, а невдовзі, склавши іспит на народного вчителя, «якимсь чудом», як сам згадував, влаштовується вчителювати. За винятком 1886 — 1887 рр., коли Грінченко працював статистиком у губернському земстві на Херсонщині, освітній ниві він віддав понад десять років (1881 — 1894). Місцями його педагогічної діяльності були Села Введенське Зміївського повіту, Нижня Сироватка (нині Сумщина), Олексіївка, де він протягом шести років вчителював у приватній школі відомої просвітительки X. Д. Алчевської. У 1894р. Грінченко переїздить до Чернігова. Тут, працюючи у губернському земстві, він організовує видання змістовної бібліотечки народнопросвітніх книжок, стає одним з керівників нелегальної «Чернігівської Громади», разом із дружиною — письменницею М. Загірньою упорядковує музей української старовини В. Тарновського. З 1902р. Грінченко живе в Києві. У 1905р. він редагує першу українську щоденну газету «Громадська думка» (згодом «Рада»), а в 1906р. — журнал «Нова громада»; того ж 1906р. стає керівником київського товариства «Просвіта». В останні роки життя, з настанням реакції, посилюються переслідування Грінченка властями. Письменник зазнає недовгочасного арешту. Жандарми доводять до смерті його дочку — революціонерку Настю. Змучений туберкульозом, на який захворів ще в шістнадцять років у харківській в'язниці, Грінченко виїздить на лікування до Італії і там 6 травня 1910р. у місті Оспедалетті помирає.

Похований письменник на Байковому кладовищі у Києві. Друкуватися Б. Грінченко почав у 80-ті pp. Написав чимало віршів (збірки «Пісні Василя Чайченка» (1884), «Під сільською стріхою» (1886), «Хвилини» (1903) та ін., близько п'ятидесяти оповідань, чотири великі повісті («Сонячний промінь» (1890), «На розпутті», «Серед темної ночі» (1900), «Під тихими вербами» (1901)), декілька п'єс, чимало статей — етнографічних, історичних, мовознавчих, педагогічних, публіцистичних. Багато перекладав творів російської та зарубіжної класики. Редагував різноманітні видання, провадив значну видавничу діяльність. Цікавими є його педагогічні розвідки: «Яка тепер народна школа на Україні» (1896), «Народні вчителі і українська школа» (1906) та ін. Значну вагу мало видання «Української граматики», першої книги для читання українською мовою «Рідне слово» та інших підручників. І. Франко так охарактеризував літературно-громадську діяльність письменника: він належав до «неспокійних, вихроватих» натур, котрі «кидаються на всі боки, заповняють прогалини, латають, піднімають повалене, валять те, що поставлене не до ладу, будують нове, шукають способів підняти до роботи більше рук». Цю оцінку можна застосувати до всієї літературної діяльності письменника. Адже його поезія, проза, драматичні твори, літературознавчі праці, підготовлений і виданий Б. Грінченком «Словарь української мови» (1907 — 1909), етнографічні та фольклористичні дослідження, переклади з інших мов сприяли всьому подальшому розвиткові українського письменства. 

22 грудня - 180 років з дня народження Марка Вовчка

Марко Вовчок (справжнє ім'я: Марія Олександрівна Вілінська) — українська письменниця. Троюрідна сестра російського літературного критика Д. І. Писарєва.
Була знайома з Т. Шевченком, П. Кулішем, М. Костомаровим, І. Тургенєвим, Жулем Верном. Її твори мали антикріпацьке спрямування. Також описувала історичне минуле України.
  Перші її оповідання вийшли в Петербурзі 1857 року окремою збіркою під назвою "Народні оповідання Марка Вовчка". Шевченко, прочитавши "Народні оповідання", зазначив у щоденнику: "Яке піднесено прекрасне створіння ця жінка!.. Необхідно буде їй написати листа і дякувати їй за радість, яку дало читання її натхненної книги".

Життєва і творча біографія Марка Вовчка незвичайно багата на вагомі з культурно-громадського та історико- літературного погляду події і факти. Стежки-дороги її життя пролягали по багатьох містах і селах Росії та України. Зустрічі, знайомства, приятелювання з українськими, російськими, зарубіжними письменниками, художниками, композиторами, акторами, вченими, політичними і культурну- громадськими діячами, з численними простими людьми з середовища селянства, ремісників і різночинної інтелігенції були для письменниці не тільки важливими джерелами пізнання дійсності, а й постійно діючими житейськими університетами. Марко Вовчок збагатила українську літературу жанрами соціально-проблемного оповідання (“Козачка”, “Одарка”, “Горпина”, “Ледащиця”, “Два сини”), баладного оповідання (“Чари”, “Максим Гримач”, “Данило Гурч”), соціальної повісті (“Інститутка”), психологічного оповідання й повісті (“Павло Чорнокрил”, “Три долі”), соціальної казки (“Дев'ять братів і десята сестриця Галя”), художнього нарису (“Листи з Парижа”).
Історичні повісті та оповідання для дітей “Кармелюк”, “Невільничка”, “Маруся” ще за життя Марка Вовчка здобули широку популярність.

 З творчістю Марка Вовчка зростає міжнародна роль української літератури. За свідченням Петка Тодорова, проза письменниці у 60 — 70-х рр. XIX ст. мала вирішальний вплив на розвиток болгарської белетристики. Твори Марка Вовчка за її життя, починаючи з 1859р., з'являються в чеських, болгарських, польських, сербських, словенських перекладах, виходять у Франції, Англії, Німеччині, Італії та інших європейських країнах.