Календар літературний і пам'ятних дат. Січень 2014 р.

1 січня 2014 року – 100 років 

з дня народження Юрія Збанацького

Юрій Оліферович Збанацький народився 1 січня 1914 року в селі Борсукові на Чернігівщині в родині хліборобів. Зростав на берегах Десни. Початкову школу (чотири класи) закінчив у рідному селі. Семирічну школу закінчив у районному центрі, розташованому за тринадцять кілометрів від села. Потім здобував освіту в Чернігівському педагогічному технікумі, продовжував навчання на мовно-літературному факультеті Ніжинського педінституту. Згодом працював учителем, а в дев'ятнадцять років став директором неповної середньої школи. Перший вірш молодого вчителя з'явився в газеті в 1932 році. Згодом редагував районну газету.

У роки Вітчизняної війни Юрій Оліферович командував великим партизанським з'єднанням імені Щорса. Після війни Герой Радянського Союзу Юрій Збанацький викладав літературу в Педагогічному інституті імені Горького. Керував там літстудією(нині вона названа на його честь), до якої входили майбутні письменники Леонід Вишеславський, Олександр Підсуха, Євген Кирилюк, Семен Шаховський. Згодом Збанацький очолив філологічний факультет педінституту, а потім і парторганізацію Спілки письменників України. Працював першим секретарем Київської організації. Був депутатом Верховної Ради дев'ятого скликання. Кілька разів був у складі делегації України на сесії Генеральної асамблеї ООН. Одна за одною виходили книжки для дітей, яких налічується понад двадцять.

 Справжнім початком письменницької біографії Юрія Збанацького стала повість "Таємниця Соколиного бору", а своєрідним її продовженням - повість "Літо Соколиного бору". Його творчість удостоєна республіканської премії ім. Миколи Островського,

державної премії ім. Тараса Шевченка та літературної премії  ім. Лесі Українки. Залюблений у природу Полісся, письменник оселився поблизу Ворзеля. Там йому найкраще писалося. Під багатьма творами стоїть "Ворзель". Там письменник посадив сад. Особливо пишався японською айвою, яка була екзотом у цих краях. Плекав яблуні, які подарував Михайло Стельмах, Натан Рибак. Бували там Олесь Гончар, Михайло Стельмах, Павло Загребельний, Василь Кучер, литовський поет Едуардас Межелайтіс, дагестанець Расул Гамзатов і росіянин Юрій Бондарєв. 25 квітня 1994 року Юрій Оліферович Збанацький пішов у вічність, похований письменник на Байковому кладовищі.

6 січня 2014 року – 180 років 

з дня народження Степана Руданського

Степан Васильович Руданський народився 25 грудня 1833 року в селі Хомутинці Вінницького повіту Подільської губернії(нині Калинівського району Вінницької області) в родині сільського священика.

Після початкової науки в дяка вчився у Шаргородській бурсі (1842–1849) та Подільській духовній семінарії у Кам’янці-Подільському (1849–1855).

Ще в роки навчання у семінарії почав назрівати конфлікт з батьком. Коли 1856 року Руданський приїздить до Петербурга, то цілком самочинно, проти волі батька, вступає не до духовної академії, а до медико-хірургічної, відомої вже на той час як осередок передової науки і культури. Тут у 1850-1860-х роках працювали Сергій Боткін, Іван Сєченов та інші молоді передові вчені.

В медико-хірургічній академії підтримувався традиційний інтерес до літератури й мистецтва. Ще раніше професор хірургії академії Каменецький разом з Парпурою підготував перше видання «Енеїди» Івана Котляревського. Аматорський гурток студентів цього навчального закладу вперше поставив драму Тараса Шевченка «Назар Стодоля» (1844). Тут здобували освіту колишні петрашевці, що, безперечно, активізувало громадянську настроєність студентів.

У Петербурзі Руданський зблизився з гуртком українських письменників, що готував журнал «Основа».

Петербурзький період найплідніший у житті Руданського-поета. У цей час (1859) він почав друкуватися. В цей час помітно загострюються громадянські мотиви його творчості («До дуба», «Гей, бики!»), визріває й кристалізується майстерність гумористичного й сатиричного вірша, наслідком чого було виникнення нового поетичного жанру в українській поезії — віршованої гуморески-співомовки, тематично різноманітної й стилістично своєрідної. Одночасно Руданський продовжував писати балади, ліричні вірші, віршовані казки й поеми, перекладав з російської та інших мов.

Помер Руданський 21 квітня (3 травня) 1873 року. Його поховали в Ялті на Массандрівському кладовищі. Передчасну смерть спричинила не тільки його недуга (сухоти ще з студентських часів), але й переслідування з боку начальства.

1892 року на його могилі споруджено перший пам’ятник, який згодом замінили на новий. Нині прах поета покоїться на Полікурівському меморіалі Ялти біля головного входу, осторонь від інших збережених поховань.

 8 січня 2014 року – 135 років 

з дня народження Степана Васильченка

Степан Васильович Панасенко (справжнє прізвище 

письменника) народився 27 грудня 1878 р. у м. Ічні на Чернігівщині в селянській родині. 1895 р. він вступив до Коростишівської семінарії, після закінчення якої вчителював на Київщині й Полтавщині. 1904 року С. Васильченко навчався у Глухівському учительському інституті, але змушений був залишити його і переїхати на Донбас, де за участь у робітничих демонстраціях 1905 р. він був заарештований. По виході 1908 р. з Бахмутської тюрми С. Васильченко повернувся до Ічні і присвятив себе літературній праці. 1910 р. він переїхав до Києва, де протягом чотирьох років працював у газеті «Рада» завідувачем відділу хроніки. У роки Першої світової війни перебував на фронті.

Під час визвольних змагань українського народу 1917—1920 рр. письменник активно співпрацював із урядом УНР. Так, 1919 р. у Кам’янці-Подільському С. Васильченко написав на прохання С. Петлюри задля боротьби з антисемітськими настроями та єврейськими погромами оповідання «Про жидка Марчика, бідного кравчика». Після встановлення радянської влади у 1921 р. С. Васильченко працював завідувачем дитячим будинком, а в 1922—1926 рр. — учителем трудової школи в Києві. Помер письменник 11 серпня 1932 р.

С. Васильченко — письменник народницького спрямування, який відстоював самобутність українського мистецтва, зв’язок із національною традицією. Для творчості С. Васильченка притаманні поетизація національного українського характеру, посилення емоційно-оцінного начала та поглиблений психологічний аналіз. Так, у гуморесці «Мужицька

арихметика» (1910) дотепно зображено соціальний конфлікт між різними верствами українського села початку ХХ ст. Трагедія талановитої людини з народу показана у повісті «Талант» (1924). Помітне місце у творчості письменника посідає дитяча тематика («Циганка» (1910), «Волошки» (1911), «Дома» (1912), «Олив’яний перстень» (1927) та ін.) Також писав С. Васильченко п’єси («На перші гулі» (1911), «Кармелюк» (1927) та ін.), кіносценарії, фейлетони, багато перекладав. В останні роки життя письменник розпочав працю над великою повістю про життя Т. Шевченка «Широкий шлях», але встиг завершити лише першу частину «В бур’янах», у якій розповідається про дитинство поета.

8 січня 2014 року – 79 років 

з дня народження Василя Симоненка

Люди - прекрасні. Земля - мов казка

Кращого сонця ніде нема.

Загруз я по серце у землю в'язко.

Вона мене цупко трима.

І хочеться бути дужим,

І хочеться так любить,

Щоб навіть каміння байдуже

Захтіло ожити і жить!

Воскресайте камінні душі,

Розчиняйте серця і чоло,

Щоб не сказали про вас грядущі:

- їх на землі не було.

В.Симоненко

Василь Андрійович Симоненко народився 8 сiчня 1935 року в глухому поселенні Біївці Лубенського району на Полтавщині в сім'ї колгоспників. Дитинство його, за словами Олеся Гончара, чуло ридання матерів, що божеволіли від горя над фронтовими похоронками. Скупе на ласку було, мінами й снарядами бавилося його дитинство, коли від запізнілих вибухів десь біля степового вогнища ставали інвалідами діти — ці найбезвинніші жертви війни...

Протягом 1942 - 1952 pp. майбутнiй поет навчався в школi: 4 класи у Бiïвцях (1942 – 1946 рр.), решта - у сусiднiх селах Єнькiвцях (1946 – 1947 рр.) i Тарандинцях (1947 – 1952 рр.). Дорога до школи була для нього мукою... - через багато років у новелі "Дума про діда" Симоненко не забуде згадати свою першу дорогу: "...я ходив тоді в восьмий клас. Дев'ять кілометрів було до школи. Як на мої чотирнадцять років, то це не так вже й мало. Та це ж тільки в один кінець дороги!.." У 1952 р. закiнчив iз золотою медаллю середню школу в Тарандинцях та вступив на факультет журналiстики Киïвського унiверситету iменi Т. Шевченка. Писати вірші почав ще в студентські роки, але в умовах прискіпливої радянської цензури друкувався неохоче: за його життя вийшли лише збірки поезій "Тиша і грім" (1962 р.) і казка "Цар Плаксій і Лоскотон" (1963 р.).

Одержавши 1957 р. диплом "літописця сучасності", працював у редакціях газет "Черкаська правда" (1957 - 1960 рр.), "Молодь Черкащини" (1960 - 1963 pp.), власним кореспондентом "Робітнича газета". Проте змістом і сенсом його життя була поезія і тільки поезія.

14 грудня 1963 р. поет помер у черкаськiй лiкарнi (за офiцiйною версiєю, вiд раку), похований у Черкасах.

Протягом короткого життя Василь Симоненко написав поезiï, провiдною темою яких є любов до рiдноï землi, вiдповiдальнiсть за ïï долю, новели, пробував створити кiносценарiй зi студентського життя, став автором численних статей, театральних i лiтературних рецензiй, створив три казки для дiтей i дорослих: "Цар Плаксiй i Лоскотон", "Подорож в краïну Навпаки", "Казка про Дурила".

Протягом п'ятнадцяти рокiв забороняли видання творiв Василя Симоненка: пiдготовлене видавництвом "Молодь" "Вибране" поета "розсипали й по-живому шматували". З неймовірними труднощами Василевим друзям доводилося "пробивати" у світ кожну його книжку. І все ж завдяки

колективним зусиллям читач дістав змогу одержати Симоненкові "Земне тяжіння" (1964 р.), збірку новел "Вино з троянд" (1965 р.), "Поезії" (1966 р.), "Избранная лирика" (1968 р.), "Лебеді материнства" (1981 р.), том вибраних поезій (1985 р.).

Василевi Симоненковi посмертно присуджено Державну премiю Украïни iменi Т. Шевченка у 1995 р.